ДУ «Кіровоградський обласний центр контролю та профілактики хвороб Міністерства охорони здоров’я України» спільно з Міністерством охорони здоров’я Україні надає інформацію
Ми багато пишемо про фізичні травми та історії дивовижних порятунків. А сьогодні поговоримо про травми, які залишаться з нами на роки. Це – ПТСР (тут і далі – посттравматичний стресовий розлад - прим.ред), який стосуватиметься чи не кожного другого українця.
Вадим пройшов тренінг в ізраїльському центрі травми та стійкості NATAL. А нам розповів історію психіатричної лікарні, що змогла не просто вижити під постійними обстрілами Харкова, а й надихнути нас своїм життєствердним прикладом.
Матеріал підготовлений у межах Національної програми психічного здоров’я та психосоціальної підтримки, ініційованої першою леді України Оленою Зеленською, що впроваджується Міністерством охорони здоров’я України разом із партнерами за сприяння ВООЗ.
У перші тижні війни в нашому психіатричному відділенні була, у деякому сенсі, власна божевільня. Пацієнти з мареннями, що на них полює ФСБ, психічно хворі іноземці, малюки з дитячого відділення, жінки у післяпологових психозах, родичі пацієнтів, наші співробітники зі своїми дітьми, котами, собаками. У Харкові вже йшли вуличні бої, а ми цією ватагою дружно бігали у бомбосховище і назад. Багатьох ПТСР (тут і далі – посттравматичний стресовий розлад - прим.ред) «накриє» після війни, у когось він є уже зараз. Буде складно, але потрібно працювати. І з такими медиками, як у нас – відданими, вмотивованими, неймовірними – все вийде.
Я спеціалізуюся на станах, що пов’язані з психозами у потенційно здорових людей. Ці стани настають раптово. Депресія, тяжкі психози з галюцинаціями. Більшість психічних захворювань не залежить від зовнішніх факторів, але війна – це величезний стрес, який може стати спусковим гачком для рецидиву.
У перші ж дні війни ми з жінкою приїхали до лікарні та лишились там жити. Почалися ракетні обстріли, а на вулицях Харкова вже йшли вуличні бої. Ми з колегами медиками зачинились, боялись виходити назовні кілька днів поспіль. Із нами були і пацієнти, і родичі, які застрягли у комендантську годину, і медичні співробітники з Північної Салтівки з дітьми і тваринами, чиї квартири постраждали від обстрілів. Усіх потрібно було годувати, одягати, переміщати у бомбосховище за тривог.
Пацієнти, які раніше бачили янголів і демонів, почали вважати, що за ними стежать спецслужби росії або їм потрібно служити в СБУ. Чи вони «зробили щось погане і є причиною цієї війни». А після кожного обстрілу до нас привозили одного-двох, які не витримували і зривалися у психоз. Самі собою вибухи, окупація, втрата близьких не є причинами психічного захворювання. Але є останньою краплею, яка ламає психологічний захист схильних до психозів людей.
На нас чекає серйозне випробування, бо ПТСР зазвичай «накриває» після війни. Та вже зараз ми можемо його відчути, жахаючись гучних звуків, грюкання дверей, вихлопів авто. Близько 15 мільйонів українців можуть зіштовхнутися з психологічними та психічними розладами різного ступеня тяжкості. Бо ця війна відрізняється від решти. Вона – у реальному часі.
Соцмережі, відео реальних боїв, справжніх смертей, руйнувань – заблюреної, але жорстокості. Все це посилює ПТСР у безліч разів. Люди, які сиділи у підвалах, пережили обстріли, доволі довго звикатимуть до тиші у мирний час. А серед тих, хто лишились з інвалідністю, буде багато депресій та інших психічних розладів. Держава готується до цього. Олена Зеленська спільно з МОЗ та за підтримки ВООЗ запроваджують Національну програму психічного здоров’я та психосоціальної підтримки, яка передбачає роботу за різними напрямами і допомагатиме населенню України впоратись із ПТСР.
Дивовижно, але у відділенні ми вже починаємо реабілітацію ПТСР. І доволі фантастичними способами. Наприклад, коли волонтери привезли нам одяг із секонд-хенду — ви би бачили очі пацієнтів та нашого персоналу! Люди просто розквітали. Перебирали речі, влаштовували показ мод, дуркували, сміялися. Це була така потужна терапія! Пацієнти виходили з прострації, раділи, як діти. Цей одяг став віддушиною, зблизив нас і одягнув тих, чиє житло розбомбили.
Вчимося цінувати прості речі, як у заповіді Віктора Франкла. Раділи, коли волонтери привезли теплу піцу. Коли з’явилось паливо, і я привіз шаурму. На Великдень пекли паски, зараз робимо ремонт. Усі дивляться на нас, як на божевільних, а ми фарбуємо стіни у кольори веселки. Справдилася моя мрія, давно хотіли зробили барвисте відділення.
Я неабияк задоволений своїми медиками. Вони відіграють неймовірно важливу роль. Є літній лікар, який міг би виїхати за кордон, а щодня ходив пішки у лікарню, коли не було транспорту. Є лікарка, яка жила тут зі своїм 15-річним сином і бігала лікувала пацієнтів під обстрілами. Є постові медсестри, які перші тижні не покидали робочого місця. Є мій «заступник» — старша медична сестра, яка мотивувала весь персонал від перших днів війни. А коли бракувало персоналу, вона була і за санітарку, і за медсестру, і за маму для хворих дітей, і за буфетницю.
Ніхто не вважає це героїзмом. Ми просто робили свою справу. Не уявляю, що міг би робити щось інше. Не поїхав із міста, навіть коли з’явилась можливість. Як сказав наш головнокомандувач: «Нам всім буде важко, але ніколи не буде соромно». І я на 100% упевнений у нашій перемозі.
