ДУ «Кіровоградський обласний центр контролю та профілактики хвороб Міністерства охорони здоров’я України» спільно з Міністерством охорони здоров’я Україні надає інформацію
ОХМАТДИТ став місцем, куди привозили не лише поранених дітей і дорослих. Він став прихистком для сімей медиків, місцем, де можна було отримати гуманітарну допомогу або просто переночувати.
Але було те, чого не може прийняти жоден лікар. Коли життя дитини забирає не хвороба, а ворожа ракета чи снаряд. Історію незламних лікарів розповів Сергій.
«Перші три тижні лікарня приймала багато поранених – і дітей, і дорослих. Та ніхто з лікарів не покинув робочого місця. Деякі жили в лікарні сім’ями, по 60-70 діб, але, незважаючи ні на що, чітко і злагоджено працювали. А мені довелося виконувати обов’язки завідувача відділення в умовах воєнного стану. Це неабияка відповідальність за пацієнтів та підлеглих.
Я сам із Гостомеля. Коли почув вибухи близько п’ятої ранку, швидко зібрав усе необхідне, вигуляв собаку і поспішив на роботу. В лікарні нам повідомили про загальну готовність приймати постраждалих. А з першими повітряними тривогами почали спускати пацієнтів в укриття. Все було чітко, злагоджено. Ми розуміли, що маємо працювати, бо почалася повномасштабна війна.
Та між сиренами, перебуванням в укритті та лікуванням пацієнтів – у чаті свого будинку я прочитав, що ворожі десантники вже на території комплексу. Зрозумів, що в зачиненій квартирі у Гостомелі чекає мій пес, якого потрібно вивезти звідти.
Шлях до Гостомеля ще не був перекритий. Наші військові на блокпосту не радили їхати в той бік, та я ризикнув. З аеродрому лунали гучні вибухи. А біля мого будинку, що за чотири кілометри звідти, через дим було важко дихати. Коли відчинив двері квартири, Джой був переляканий та увесь трусився. Того вечора повертатись до Києва уже було небезпечно. Сусіди переповіли про пересування ворожих ДРГ, і я вирішив виїжджати в іншому напрямку. Забрав собаку, сусіда та поїхав на Хмельниччину. І, лишивши Джоя у родичів, зробив 10-годинне коло, щоб повернутися в лікарню.
Там я працював і жив 52 дні. У березні, за розпорядженням МОЗ, ми продовжили плановий прийом, але залишили 50% ліжок для швидкої допомоги та інших ймовірних постраждалих. Привозили поранених після евакуацій з Бучі, Гостомеля, Ірпеня, Вишгорода. Під Києвом точилися бої, гуркотіло, світилось зарево ночами, а наші відділення заповнювались пацієнтами. Десь три тижні ми працювали у такому стресі.
Я не міг збагнути, що у XXI столітті діти можуть гинути від ракет, які летять із сусідньої країни. Одного хлопчика не встигли довезти живим, його просто поклали на підлогу. Ці жахливі фото з нашої лікарні облетіли увесь світ. Або хлопчик, який постраждав на Дорогожичах. У нього теж були тяжкі осколкові травми.
Розумієте, ми все життя працюємо з дітьми і бачили майже все, але прийняти те, що втрачаємо дітей від ворожих снарядів – дуже важко.
Водночас ми з перших днів отримували величезну підтримку від волонтерів – як наших, так і з-за кордону. Це був просто потік дзвінків, смс, листів із питаннями: «Чим допомогти?» Ми складали списки і в доволі короткий час отримували все необхідне. ОХМАТДИТ став таким собі «гуманітарним хабом», куди привозили цю допомогу та передавали далі, у регіони, що постраждали найбільше.
Завдяки згуртованості медиків, чітким злагодженим діям адміністрації – все було організовано на високому рівні. І навіть переживаючи особисті травми, страх за батьків на окупованій території чи стрес від такого навантаження, ми опановували себе і виконували свої обов’язки. Розуміли, що від наших спільних зусиль залежить свобода та майбутнє України».
